НАЗАД
Письма издалека
(Продолжение. Начало в №№ 11-12/2001, 1-2/2002)
Приветствую Тебя, дорогой о. Димитрий!
Ты не можешь себе представить с каким нетерпением я ждал от Тебя письма. И вот, наконец, получил, быв наперед уведомлен о сем в сонном видении. Это было так: пришел я из церкви, немного устал, а поэтому решил побаловать себя сном, отдохнуть. Во сне я увидел всю Вашу семью и Вами написанное письмо. Когда я проснулся, то был уже уверен в том, что буду читать Ваше письмо, и не ошибся.
Я
не могу передать Тебе с каким наслаждением и жаждой читал и перечитывая Твое скупое на слова письмо, да еще приписка Тони, да еще и письмо Матроны Васильевны — радость была до головокружения. Мне бы хотелось, чтобы Вы чаще мне писали такие письма — всем миром, и пусть бы еще и Наденька что-нибудь намарала (я не шучу, искренно Вам говорю) — как бы мне это было бы приятно, это мне, до некоторой степени заменяло б свидание с Вами, которое, к великому огорчению, наверно не скоро состоится. Конечно Вам это легче осуществить, а мне почти невозможно. Дело в том, что когда я был на приходе в Костерево, то это можно было еще кое–как сделать — работы здесь не очень много было, а теперь я перекочевал во Владимир. Служу на кладбище. Работы здесь, хоть отбавляй. Нас тут трое, но намечается, что в скором будущем нас будет двое. А посему случаю очень Вас прошу приезжать в гости ко мне — я у Вас очень много гостил в свое время, а теперь Ваша очередь, будьте любезны сознаться в этом.
Мой храм теперешний не очень велик, но опрятный, теплый; хор поет лучше, чем в Костерево; настоятель человек, как будто не очень плохой. Так что можешь, можете меня поздравить с Вавилонским переселением. Физическим моим существованием, именно существованием не могу похвалиться: бываю, и голоден, и холоден, и, вдобавок, здоровье шатается, и за стеной дети плачут. Иногда приходит на ум бежать в монастырь, там есть кое–какой режим, в котором так нуждается мое здоровье. Одинокому нельзя иметь никакого режима — приходится иногда завтракать тогда, когда добрые люди уже отужинали, а это для желудка убийственно — он у меня капризничает, правда, в настоящее время как будто лучше, но нет гарантии в этом, быть может, он только притаился.
В
монастырь идти сейчас мне не охота, так как есть желание поближе познакомиться с народом, приходом, помочь ему сколько можно духовно, а домой — материально. Что же касается нравственного моего состояния, то оно бодрое. Я очень доволен своим жребием, и спокойно иду мне неведомой тропой, которой меня, верю, ведет Господь. Скажу твоими словами: «Не все достойны такой милости, ибо это - дар Божий». Постараюсь, сколько у меня хватит сил, оправдать это благоволение Божье ко мне грешному, и быть, хоть плохеньким светильником в Его Церкви, о чем прошу Ваших молитв.
А теперь буду ругаться с Матреной Васильевной. Она пишет: «Постараюсь навестить ваше село и храм, но быть незамеченной вами». Разве можно так говорить? Если Вы желаете видеть меня, то наверно не меньше желаю я видеть кого–либо из вас. Вы желаете доставить себе приятное чувство, но не желаете этого сделать другим... Разве Вы не знаете, что нужно так любить других, как и самого себя? Ведь же это не по–христиански. Прошу принять это к сведению, и если Вам придется побывать во Владимире, то очень Вас прошу: показаться мне и побывать под моим кровом. Осчастливьте меня и не обижайте.
Приветствую ВАС всех, а маленьких и мужской пол лобзаю. Передайте мой искренний привет и добрые пожелания дому о.Георгия.
С любовью к Вам — Иеромонах Феодосий 9.2.56 г.
* * *
Добрий день, мій коханий друже!
Давно ми перестали листуватись, давно я від Тебе не отримував листів, аж лише тепер ми знову відшукали один одного, не знаю для чого і чи надовго.
Дуже дякую, що Ти відгукнувся на мій лист. Тепер я знову маю змогу говорити з Тобою. Твоє життя завжди мене цікавило і, я б сказав, турбувало. Коли я з Тобою останній раз зустрічався, то мені показалось, що Ти находишся в повній релігійній дрімоті — відносини Твої в цьому напрямку мені показались надзвичай індиферентними. Мене, хочу сказати Тобі відверто, це все від Тебе відштовхнуло. Ти в моїх очах був зрадником. Лист, який я Тобі послав на Різдво, мав ціль не стільки поздоровлення, скільки запитання про те, хто Ти тепер є, коли б я в відповідному листі Твому знайшов думки противні моїм ідеям та думкам, то той лист мав бути останнім до Тебе. Але, однако, мені тепер не прийдеться цього робити — чому я дуже рад — так як Господь, як видно, береже Тебе і будить Тебе для СЕБЕ. В мене є лише одні товариші — це друзі Божі, а всі інші... Коли Христу сказали, що до Нього Мати та браття прийшли, то ВІН сказав, що мати Його та браття Його, це ті, що виконують волю Його — ці слова для мене також є непорушним девізом.
Ти мене запитуєш, що означає те, що я підписав лист свій за найменням «Феодосій», а не «Митрофан», а також що розуміти під фразою: «Прийняв монашество». Відповідаю. Після закінчення Академії мені треба було стати священиком. Для цього потрібно було або женитись, або стати монахом, себто на все життя відказатись від сім’ї — я вибрав останнє. Я рішив, що так краще. Бути одному, щоб жити не для себе, а для інших, присвятити себе цілком для ідеї, якій я служу. Сім’я, жінка паралізовують генія, в’яжуть його своїм павутинням, а про середні уми не приходиться і говорити. Ось що означає прийняти монашество. А щодо мого нового імені, то таке наймення мені дали під час прийняття мною монашества — це таке правило, що всякий приймаючи монашество міняє своє старе ім’я на яке небудь нове. Думаю, що Тобі тепер буде зрозуміло відносно монашества і нового мого імені. Ти, звичайно, будеш думати яким чином я відважився на такий сміливий і странний поступок. Перш, чим зробити оце все, я довго думав, вагався, а потім тільки прийшов до такого висновку. Все рівно всі люди умирають, всіх жде один кінець, але так як кінець вінчає всяку справу, то тому краще прожити так, щоб цей вінець був блискучим. На світі все проходить, нема нічого постійного: слава, як дим від кадила розсіюється, красота восени життя в’яне, а багатства ніхто ні один ще не взяв з собою в домовину. Треба цінності шукати вічні. Геракліт каже: «Кращі люди дають перевагу вічній славі перед тимчасовими речами; товпа же кормиться (тимчасовим) подібно скоту».
Академію я закінчив щасливо. Дістав вчену ступінь Кандидата Богословських Наук. Тепер, як я вже писав, служу священиком. Живу і працюю в місті Володимирі, в храмі, що на цвинтарі. Я дуже лишився довільним своїм жребієм. У мене, так же як і в Тебе, роботи хватає. Коли молюсь біля Престолу, згадую також і Тебе. Мені дуже жаль, що Ти не пішов зі мною разом, але, однако, надії на це я не гублю.
До побачення (не знаю чи скорого).
З пошаною до Тебе — Ієромонах Феодосій
Володимир. 5.3.56 р.
* * *
Дорогий мій друже!
Вчора отримав від Тебе лист, з якого дізнався про запеклу Твою боротьбу з спокусою і, бажаючи виповнити слова Апостола Павла: «Тягари один одного носіте»..., спішу коротенько відповісти на Твій лист і, як вмію, піддержати. Не так давно, а саме, коли я кінчав Академію, мені також прийшлось багато пережити, випити гірку чашу спокуси до дна. Пам’ятаю, в ці пекельні дні, Ти мене не залишив на самоті, а допомогав, як міг. Тепер у Тебе спокуса, і настала моя черга сказать Тобі ласкаве слово розваги серед туги. То ось черга то прийшла, але що Тобі сказать — я не знаю і нічого не тямлю, бо я бідний, немічний духовний младенець. Знаю лише твердо одне, що треба боротись, бо всяка боротьба веде вверх, а покладання рук — до пекельної брами; борня робить людину шляхетною, підіймає в своїх власних очах, а ледарство і сон ведуть її в становище гнилої колоди; треба боротись, бо спокуси для того і є, щоб з ними боротись і одержувати перемогу, а не для того, щоб йти за ними вслід та бути їх рабами. Тяжка борня з самим собою. Олександр Македонський каже, що легше міста підкорювати, чим воювати з самим собою. Оскільки ця борня є труднішою від фізичної, то тому і нагорода за неї буде більша. Господь в Апокаліпсісі каже: «Переможцю Я дам сісти праворуч Мене». Це, думаю, тому, що і Христос був Переможцем на землі, а звідсіль, всякий переможець зла є подібний Самому Христу і місце він на небі буде мати, там, де Христос — Переможець переможців. Воюй, а якщо нема сили, то хоч май бажання, решту завершить всемогучий Христос.
З нами БОГ !!!
Щирий до Тебе —
Ієромонах Феодосій
12.4.56 року.
* * *
ОЛЕКСІЮ Феодосій каже віват!
Ти мені своїм листом задав чимало роботи. Я не знаю як мені Тобі написати так, щоб получилось просто, ясно та доходливо. Перше всього мені хотілось би поговорити відносно віросповідання та його істинності. Але я буду систематичний і послідую думкам твого листа. Перше всього ти говориш про свій мовчазний поганий характер. Хочу тобі перечити. Бо мовчазність є атрибут філософа, поміркованості та серйозності. Коли людина мовчить, бо не знає, що говорити, то це є признака малорозвиненості, а коли знає, що говорити, а мовчить, то це є признак високої мудрості. Я також є мовчазний. Я легко можу довгий час не говорити з людьми і не маю в цьому ані якої потреби. Мені лише б книги хороші були: я в них і через них можу вести бесіду з Христом, Сократом, Платоном — вони далеко більше дають, чим будь–які базікання з людьми. Не подумай, що я не хочу зовсім говорить з людьми — я з ними маю бесіди: розмовляю тоді, коли з цього можу мати яку–будь духовну користь, або коли це є необхідно для кого–небудь. Всякого ж чухання язика об зуби уникаю. Бажаю тобі покохати свій характер.
Тепер відносно віросповідання. Ти пишеш, що на світі є багато вір, яких придержуються різномаїті народи. Це правда. Але ти далі виступаєш в роді богошукача і запитуєш, яка ж з цих вір є сама Істинна. — Істина є Бог, де Бог — там і Істина. Де Бог ближче, там і Істина, більша, де Він далі, там і Істина менша. А де ж Він ближче? — Там, де Він найбільш проявляє Свою діяльність, яка полягає в чудесах, пророцтві, останках святих тіл, святих людях тощо. Істина в тій вірі, яку нам дав Сам Бог, себто Христос. Істина в тій вірі, яка веде свій початок від Самого Христа. Так як Православна Церква веде свій початок від Христа, а штунда та інші осколки з 17–18 століття, так як основоположником Церкви є Бог, а основоположником штунди та інших віросповідань є люди, то тому безпомилково можна думати, що сама істинна віра є наша. Наскільки Бог, який створив нашу віру, є більший від тих людей, які утворили свою віру (секту) — настільки і віра наша вірніша і справедливіша. Бо було б глупо думать, що людина може щось краще створити від Бога. Таким чином, за цю віру, за яку бились наші дідусі–козаки, можно вмерти і слід тільки з нею вмерти. Вона нам рідніша, чим німецька штунда. Я сказав би про штундізм багато більше, але не хочу дарма розповсюджуватись, так як думаю, що ти нею ще не заразився. Ти кажеш, що велике значення має для віри виховання та оточення людини. Ти маєш рацію. Всяке виховання це є свого роду звичка, всяка звичка є друга натура, натура є власність людини, так як людина має властивість помилятись, то тому ані жоден з цих атрибутів людини не може бути носієм Істини. Людина звичкою може лиш керуватись тоді, коли вона ще не має зрілого розуму, або взагалі його мало має. Людина ж, яка вміє самостійно думати, повинна від звички взяти лиш краще, а не керуватись нею, так як часто звичка є закорініла та застаріла помилка, яку спід викорчувати. А тому всякий, хто виховався в помилковому віросповіданні має відшукати Істину, так щоб згідно з словами Христа було єдине стадо і єдин Пастир. Та оскільки не всі мають силу вийти з цього зачарованного кола, себто виховання в відповідній вірі, то і так добре, тому що віра, яка–небудь, навіть сама мізерна є краща, ніж саме добросовісне безвір’я. Ти пишеш, що коли я вважав тебе до деякої міри атеїстом, то такий висновок я міг лише зробити з того, що я зважав на твоє оточення та виховання. — Зовсім не так. У мене були факти. З цих фактів я зробив висновок. Висновок був безпомилковий. Але так чи інакше, ти в один слушний час підеш цілковито за мною. Будь готовий. Небо поцілує твоє вороття. До побачення.
Ієромонах Феодосій
14.4.56 року.
* * *
Дорогії мої панотче ВАСИЛЮ та м.ГАЛИНО !
Я надзвичай зрадів Вашому листові, бо думав, що загубив Вашу адресу, що було перешкодою нашому подальшому листуванню. Тепер Ви поміняли місце свого проживання, проміняли «Гоголя» на «Голеніщі» та «Кип’ятки», з чим Вас і поздоровляю. Отримавши мій лист, Ви можете мені сказать: «Тим же кінцем, по тому же місці», бо і я також перемінив місце свого перебування. Із Костерьово я перекочував в місто Володимир до храму, що на цвинтарі. Тут нас поки що троє, але одного мають в близькому будучому перевести. Храм мій є приємний, теплий; хор співає посередньо — слухати можна. Квартиру обретох з веліїми трудами — Вам мусить бути відомо, як шукати життєвий куток в місті. Квартиру знайшов, але не дуже нею довольний — не зовсім відокремлена і холоднувата (7–14 градусів тепла). Приходиться пристосовуватись до життя.
В Костерьово, в моїй першій парафії, також було не ахті красно, але, однако, розумієте, привикається, так що коли мені прийшлось кидати це обмолене і нагріте місце, то вже навіть жаль було; парафіяне також жалкували, деякі навіть приплакнули трохи.
А щодо мого чернечого стану, то не можу похвалитись: так собі серединка на половинку. Тяжко, тяжко, що й говорити, жити одному на приході. Прийдеш з храму — і холодний, і голодний, і нема кому пожаліти. Іноді приходить думка втікать в монастир. Здоров’я в мене, як виявилось, надзвичай погане, переважно турбує мене шлунок — для цього усього треба мати відповідний режим, а який може в одинокого бути режим? Дуже трудно приспособлюватись до життя одинокому. Я тепер думаю, що з пасхальною радістю їв би кислі академічні щі, але в мене їх нема. Ось так і живемо. Мене і до монастиря зараз не дуже тягне, бо хочеться мати декілька копійок, аби додому трохи допомогти. Тобі, себто Вам відомо, яке становище дома — сидіти в монастирі за високими стінами і спасати лише себе одного, чи можна так? Хочеться також частково допомогти і народові в його спасінні. Вам також відомо, що серед нашої братії є такі пастирі, що не пасуть овець, а лише стрижуть, кажучи іншими словами, розганяють. Треба ж кому–небудь їх скликати. Правда, волаємо ми своїх овець мовчки, але і мовчанка наша сильна! То ось такі стимули і до тепер держать мене на приході. Буду кріпитись, скільки можна буде. Можна сказать, що моральний стан речей для мене ще є терпимий: читаю, дещо пишу, трохи молюсь, не скучаю, я довільний тим, що я монах, але ось фізично, як я Вам вище писав, трудновато.
Не знаю, що Вам ще написать. Згадую Вас в своїх бідних молитвах про що прошу і Вас. На цьому думаю кінчити з Вами свою бесіду. Гадаю, що вона буде у нас не остання. Будьте здорові.
З любов’ю до ВАС —
Ієромонах Феодосій
7.2.56 р.
ВВЕРХ
|