НАЗАД
Спасівська церква в Кам’яних Потоках
Багато мешканців селища Кам’яні Потоки навіть і краєм вуха не чули, що в їхньому рідному мальовничому старовинному куточку Полтавщини колись були не один, а два храми. Про це пам’ятають люди похилого віку, особливо ті, що живуть в частині селища під назвою Забора. Власне тут і знаходився дерев’яний храм на честь Преображення Господнього. Ми маємо тільки декілька документальних згадок про Спасівську церкву, а також спогади, на жаль, вже не дуже чисельних старожилів. Архівні матеріали часів Російської імперії, зокрема, документи духовної консисторії Полтавської єпархії, загинули. Мало що повідомляє «Статистичний довідник Полтавської єпархії», виданий 1917 р. Наскільки мені відомо, Полтавська єпархія не мала й свого «Історико–статистичного опису», подібного Харківському та ін. Отож, що маємо, те маємо. Хто має більше, ласкаво просимо доповнити.
Без жодного сумнів, Забора є історичним центром Кам’яних Потоків, місцем започаткування селища. Тому тут і було побудовано перший храм. Ним була Спасівська церква.
Славетний історик українського козацтва Дмитро Іванович Яворницький в своїй книзі «Запорожье в остатках древности и народних сказаниях», виданій в С.-Петербурзі у 1887-88рр., писав, що «перша (перша взагалі, а не з такою посвятою — С.Я.) церква на честь Преображення Господнього, дерев’яна, з окремою дзвіницею, була закладена у 1753 році в садибі селянина Носача.» Звісна річ, ми вже ніколи не зможемо уявити, як виглядав цей храм. У 1792 році він згорів, але невдовзі був відбудований. Оскільки нічого не згадується про місце розташування нового храму, залишається припустити, що це було те ж саме місце. А далі починаються деякі розбіжності щодо подальшої долі храму. Чи то він знову згорів і втретє був побудований на новому місці, чи ти його розібрали і перенесли на це нове місце. Більш правдивою здається остання версія. Нове місце — так звані «камні», гранітні валуни поблизу 9-річної середньої школи. Імовірно, на цьому місці храм знаходиться приблизно з середини ХІХ ст. Якби той дерев’яній храм згорів, то навряд чи (на той час) новий зводили б знову з дерева. Скоріше за все, він був би кам’яним. Перенесення дерев’яних храмів — явище звичайне і відоме. Чому Спасівську дерев’яну церкву могли перенести на нове місце? Існує дуже просте пояснення. Раніше церква знаходилась в низині, яку в старі часи, хоч і не щороку, але й не так рідко, навесні заливали води Дніпра. Тому і перенесли церкву на високе місце. Втім, це не твердження, а припущення. Місце старої церкви позначено кам’яним хрестом. Можливо, він встановлений на місці престолу. Одна з найстаріших заборянок — Олександра Мороз, якій вже більше 90 років, згадує, що в 20–30-х роках кожного року на Спаса парафіяни Спасівської церкви Хресним ходом приходили до цього хреста, діти прикрашали його квітами, священик правив молебень.
Як виглядала ця остання (а може, ще й не остання, хто знає?) Спасівська церква? Це була не така вже й маленька, судячи з деяких деталей, однокупольна ротонда на кам’яному фундаменті. Над входом була добудована дзвіниця. Купол храму за конструкцією, зі слів старожилів, мав класичний для українського бароко вигляд: баня, купол, вище — баня з малим куполом. Чому я сказав, що церква була не така вже й мала? На це вказує, зокрема, те, що в ній були, якщо не помиляються свідки, верхні хори. На жаль, про внутрішній вигляд більш немає що сказати. Церква було покрита залізом, пофарбованим в зелений колір, стіни останнього разу були пофарбовані голубим кольором. До речі, останній ремонт був проведений незадовго до пожежі, яка знищила церкву. Це сталося перед Спасом, у 1935 році (за іншими свідченнями, у 1934-му). Була «горобина ніч». В церкву вдарила блискавка, і не зважаючи на страшенну зливу, будівля згоріла вщент, дерево було занадто сухим. Дуже знаменно сприймається та пожежа і сьогодні. Люди висловлювались одностайно: «Господь забрав храм, не дав в наругу.» В тому ж році був закритий храм Покрови Пресвятої Богородиці. Згадують і таку знаменну подробицю тієї пожежі. Над охопленою вогнем церквою тьмами кружляли голуби, що з’явились невідомо звідки. (Особливо, якщо згадати нещодавно пережитий голодомор.) На мій сумнів щодо голубів, мені твердо казали: «То були вони. Ми що, відрізнити не можемо?!»
Від храму майже нічого не залишилось, батько пригадує, як дітлахами, на початку 60-х років, граючись на «камнях» вони знайшли невеличкий дзвін. Тепер поряд з колишнім місцем розташування Спасівської церкви знаходиться 9-річна середня школа, її західна стіна стоїть приблизно на тому місці, де закінчувалась вівтарна апсида. Дещо відомо про кліриків Спасівської церкви. На заборянському кладовищі похований один із священиків, о.Петро, який служив ще на початку ХХ ст. Церква згоріла при священикові о.Володимирові (прізвище невідоме). О.Володимир правив в цій церкві тривалий час, був середнього віку, мав руде волосся і бороду, був самотній, без жінки. Батюшка був людиною книжною і Богобоязненою. Часто його бачили з книжками за кладовищем. Його подальше життя і доля невідомі.
Старостою церкви був Філарет Петрович Плахотін. Він дуже відповідально ставився до своїх обов’язків, піклувався про рідний храм. Уявімо собі, яких зусиль був вартий ремонт церкви в середині 30-х років в СРСР! (Взагалі, то рідкісне явище для того часу — два діючих храми в селі, коли навкруги все закрито, зруйновано й спаплюжено.)
Хочеться згадати теплим словом хор, який складався майже з 20 чоловік. Співали, за спогадами, дуже гарно. Мабуть, було ще дореволюційне «загартування». Серед хористів була ціла сім’я: Іван, Петро, Семен і Матрона на прізвище Рева.
Якби ця історія цікавила б мене, скажімо, років 15 тому, я міг би з Божою допомогою розповісти моїм читачам більше, ніж тепер. Сподіваюсь, що з’являться нові рядки в історії Кам’янопотоцької церкви на честь Преображення Господнього.
.
Сергій Яблуновський
викладач Духовного училища,
редактор газети
ВВЕРХ
|